Інформація
Пам'ятка бійцю

Меню

Пошук

Вітаю Вас, Гость · RSS 20.11.2019, 12:47

Головна» Публікації » Трагедія з нашими дітьми, про яку ніхто не говорить

Трагедія з нашими дітьми, про яку ніхто не говорить

Я закликаю батьків, що піклуються про майбутнє своїх дітей, почути те, що я говорю в цій статті. Навіть, якщо ви не згідні з моєю точкою зору, будь ласка, дотримуйтесь рекомендацій в кінці цієї статті. Після того, як ви побачите позитивні зміни в житті вашої дитини, ви зрозумієте, чому я говорю те, що говорю!

Саме зараз в наших домівках розгортається мовчазна трагедія, яка зачіпає найдорожче, що у нас є: наших дітей!

Наші діти перебувають в жахливому емоційному стані!

Більше того, за останні 15 років статистика психічних розладів у дітей жахає:

кожна п’ята дитина має розлади психіки;

поширеність синдрому дефіциту уваги зросла на 43%;

поширеність підліткової депресії зросла на 37%;

частота самогубств серед дітей 10-14 років зросла на 200%.

 

Що ще нам потрібно, щоб подивитися правді в очі?

Ні, відповідь не в поліпшенні діагностичних можливостей!

Ні, вони не народжуються такими!

Ні, це не вина школи і системи!

Так, якби боляче нам не було це визнавати, в багатьох випадках саме ми, батьки, повинні самі допомогти своїм дітям!

 

Що не так:

Сучасні діти позбавлені основ здорового дитинства, таких як:

Емоційно доступні батьки.

Чітко окреслені межі і настанови.

Обов’язки.

Збалансоване харчування і достатній сон.

Рух і свіже повітря.

Творчі ігри, спілкування, вільне проведення часу.

 

Замість цього діти мають:

Абстрактних батьків.

Батьків, які дозволяють дітям все.

Відчуття, що їм всі винні.

Незбалансоване харчування і недостатній сон.

Сидячий домашній спосіб життя.

Нескінченну стимуляцію, технічні забави, миттєве задоволення.

 

Хіба можна виховати здорове покоління в таких хворих умовах? Звичайно, ні!

Людську природу обдурити неможливо: без батьківського виховання не обійтися! Як ми бачимо, наслідки жахливі! За втрату нормального дитинства діти розплачуються втратою емоційного щастя.

 

Як це виправити?

Якщо ми хочемо , щоб наші діти виросли щасливими і здоровими, нам треба прокинутися і повернутися до основ. Ще не пізно! Позитивні зміни у дітей  можуть з’явитися уже на першому тижні виконання таких рекомендацій:

● Встановлюйте обмеження і пам’ятайте, що ви – батьки дитини, а не її друзі!

● Забезпечте дітям те, що їм потрібно, а не те, що їм хочеться. Не бійтеся відмовляти дітям, якщо їх бажання розходяться з потребами.

● Давайте здорову їжу і обмежуйте снеки.

● Проводьте з дітьми час на природі.

● Щодня влаштовуйте сімейні вечори без електроніки.

● Грайте в настільні ігри.

● Щодня залучайте дитину до справ(складати білизну, прибирати іграшки, розвішувати білизну, розбирати сумки, накривати на стіл і т.д.)

● Укладайте дитину спати в один і той же час, не дозволяйте брати в ліжко гаджети.

 

Навчайте дітей відповідальності та незалежності. Не захищайте їх від дрібних невдач. Це вчить їх долати життєві перешкоди:

Не складайте і не носіть за дитиною ранець, не приносьте їй у школу забуту їжу або домашню роботу, не очищуйте  банан для 5-річної дитини. Навчайте їх самостійно робити все це.

 

Навчіться бути терплячими й дайте можливість вільно проводити час, щоб у дитини була можливість занудьгувати і проявити свої творчі пориви:

Не оточуйте дитину постійними розвагами.

Не підсовуйте техніку як ліки від нудьги.

Не заохочуйте використання гаджетів за їжею, в машині, в ресторані, в магазині. Нехай мозок дитини вчиться самостійно розганяти «нудьгу».

 

Будьте емоційно доступні, вчіть дітей соціальним навичкам:

Не відволікайтеся на телефон, спілкуючись з дитиною.

Навчіть дитину справлятися зі злістю і роздратуванням.

Навчіть дитину вітатися, поступатися, ділитися, співчувати, поводити себе за столом і в розмові.

Підтримуйте емоційний зв’язок: посміхайтеся, цілуйте, лоскочіть дитину, читайте їй, танцюйте, стрибайте й повзайте з нею разом!

Ми повинні змінити своїх дітей, інакше отримаємо ціле покоління на пігулках! Ще не пізно, але часу залишається все менше…

 

Виховуйте мою дитину самі

За дуже короткий період від трьох різних вчительок початкової школи я почула приблизно наступне:«Батьки не виховують своїх дітей, а тільки гладять по голові. З секцій і гуртків вас ще можуть вигнати через погану дисципліну, а зі школи – ні,  і вчителі змушені все це “розгрібати”. Але розгрібати важко, коли у тебе 30 зациклених тільки на своїх бажаннях дітлахів».

Хочеться відразу вигукнути: «Моя дитина не така!» Швидше за все, так і є: ваша – не така. І багато хто не такі. Але велика частка істини в тих словах є і не треба далеко ходити за прикладами.

Виховання – основна функція батьків, а не вчителів.

А починається все з малого. Поділюся особистими спостереженнями.

Восени в нашій школі відбулися невеликі зміни: для першокласників відкрили вхід через інші двері. Щоб діти не плуталися і звикли, адміністрація встановила тижневе чергування: дві мами приходили допомогти дітям зорієнтуватися в новій обстановці.

Так ось, одна з чергових мам розповіла, що протягом ВСЬОГО цього тижня половина їх класу (це не перебільшення, осіб п’ятнадцять точно) спізнювалася на перший урок. Тих, хто запізнився, вона збирала о 8.30 і вела в клас.

Весь тиждень! При тому що справа відбувалася в листопаді.

Батьки водили дітей в школу вже два з невеликим місяці і могли навчитися розраховувати час так, щоб не спізнюватися. Могли. Але не робили цього.

Виходить, людей не хвилювало, що вони відволікають вчителя, інших дітей, що, врешті-решт, їх власна дитина нервує, тому що спізнюється.

Зате дуже обурювало, що вчитель в результаті зустрічає їх «з незадоволеним виразом обличчя»! Але ж запізнення завжди вважалося поганим тоном і проявом неповаги до іншої людини.

Тато мені з дитинства втовкмачував у голову: «Краще приїхати на годину раніше, ніж спізнитися. Зроби все можливе, але приходь вчасно. Не можна змушувати на себе чекати».  Це нормально. У цьому немає ніякої доблесті або суперздібностей.

Зараз більшість дітей в школу приводять або привозять. ІЗ запізненням. Значить, ми з раннього віку вчимо дітей не поважати чужу працю і час. Тому що самі цього не робимо.

Але це все квіточки, насправді. У класі, де вчиться син знайомих, стався такий випадок.

Одним з учнів був абсолютно некерований хлопчик, назвемо його Вася. За поведінку тверде «незадовільно». В якості жертви вибрав собі вчителя малювання – молоду дівчину, тільки недавно зі студентських лав – і на її уроках влаштовував справжній шабаш. Зривав заняття, кричав, пащекував. Про це мені розповів син знайомих, тобто теж хлопчик, але для нього така поведінка була неприйнятною.
Хуліган продовжував знущатися над вчителькою доти, поки одного разу вона не витримала – взяла його за руку і вивела з класу.

І що ви думаєте? В школу прибігла розлючена мама Васі, влаштувала розгром, загрожувала усіма можливими карами за те, що «вчитель побив її дитину» і найголовніше, що вчителька «не вміє виховувати дітей». Вчителя попросили звільнитися за власним бажанням. Добре, що ще за статтею не звільнили, якось домовилися.

 

У мене виникає запитання: з якого часу вчитель – це вихователь? Хіба його основне завдання не в тому, щоб вчити дитину, передавати знання?

Так, виховна функція теж важлива, але вона все-таки на другому місці. Адже ніхто не вимагає від учителя хімії старших класів, щоб він виховував учнів? Або від викладача університету?

Виходить приблизно так: батьки не змогли виправити якісь недоліки дитини, загладити «гострі кути», відправили її до школи і тепер вимагають, щоб учитель зробив за місяць те, що вони не змогли за 7 років – навчити її хороших манер, поваги до старших, вміння добре себе поводити. Але їй вже 7 років! Всі ці роки її ніхто цьому не вчив. З чого раптом дитина повинна змінитися?

Ще помітила тенденцію: ми не привчаємо дітей думати про інших. Це чомусь не прийнято сьогодні. «Що тобі до інших, ти про себе подумай!» Головне – займи, дитинко, перше місце, стань в першому ряду, сядь на стільчик зручніше, відсунь, розштовхай. Вчителька на зборах розповіла, як діти підходять до неї на екскурсії, відсувають інших в сторону, простягають телефон:

– Сфотографуйте мене і відправте моїм батькам.

– Спочатку я сфотографую Михайлика, він теж хоче і раніше підійшов.

– Але ж мені важливіше!

Семирічна дитина щиро дивується, коли чує про те, що іншим дітям теж потрібно зробити фотографію. Як це? Хіба не тільки я важливий?

 

Так, багато дітей хочуть бути першими, але це одне. Зовсім інше – коли це бажання заохочується їх дорослими на шкоду бажань інших і всупереч елементарним нормам пристойності.

Так і хочеться запитати батьків: а що, якщо потім точно так же хтось не подумає про вас, про вашу дитину?

Діти кричать і знімають дах у аптеці, куди зайшла старенька бабуся, у якої болить голова, на вулиці поруч з візочком, в якому спить малюк, в крамниці, відвідувачі якого не зобов’язані слухати цей гамір тільки тому, що «це ж діти».

Бувають, звичайно, різні ситуації, і діти складні, з особливостями і мами втомлені з трьома малюками – це в дійсності інша історія і скоріше за все виняток з правил, до яких більшість людей ставляться з розумінням.

Але частіше все виглядає зовсім по-іншому. Цілком собі здорова і енергійна мама навіть не розуміє, що її дитина поводиться погано, когось турбує, комусь заважає, псує речі. Для неї це норма. Ви ще й винуватим опинитеся, якщо подивитеся на дитину «якось не так».

 

Але вибачте, ми живемо в суспільстві і не тільки ваша дитина має право на комфорт. Хочете, щоб кричала і висіла на стелі – будь ласка, нехай робить це у себе вдома! Якщо вже ви йдете з ним в громадське місце, навчіть чадо поводитися відповідно.

 

Ми сиділи з чоловіком в кафе. Увечері. Близько 22-ї години. У нас на столі стояли чашки, тарілки і якась лампа. У кафе були діти. Вони бігали між столиками і кричали, незважаючи на те, що в закладі була обладнана дитяча ігрова зона. Звалили якийсь фікус, розбивши горщик. Офіціантка, посміхнувшись, почала збирати уламки. Діти продовжили гру. Батьки навіть не перервали своєї бесіди.

Потім один з хлопчаків підбіг до нашого столика і схопив світильник, маючи намір кудись його поцупити. Чоловік тут же відреагував:«Ану, постав на місце!» Хлопчик поставив, відійшов і більше до нашого столика не підходив. Тобто, він цілком нормально реагував і був в змозі зрозуміти, що можна робити, а що не можна. Тим часом, його батьки так і не втрутилися і, судячи з усього, взагалі не часто вимовляють в будинку слово «не можна». Здається, деякі зараз називають це «виховувати вільну особистість».

Знаєте, особисто мені не хотілося б жити в світі особистостей, вільних від співчуття, уваги до інших, уявлення про гідне і непристойне. Де – «це мені», «а це знову мені». Де дорослі і вчителі – не авторитет. І дитині своїй такого не побажаю.

 

Все частіше потрібно захищати дітей від нашої сліпої любові, що не вміє сказати «ні» або покарати, коли необхідно,   від нашого  ідолопоклонства, що робить дітей маленькими божками, з яких все сімейство здуває пилинки. І зробити це треба заради самих же дітей. Щоб в своєму вже дуже недалекому майбутньому вони жили серед людей, а не серед «вільних» товстошкірих егоїстів.

 

Алла Боровик

фахівець із соціальної роботи

(за матеріалами  магістра з трудотерапії  Вікторії Прудей )

 Інтернет-ресурсів

Категорія: Діти | Додав: spcenter (31.01.2019)
Переглядів: 91 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Соцiально-психологiчний центр © 2019 Хостинг від uCoz
Хостинг від uCoz